Нестерчук Ю.О.

Уманський державний аграрний університет

Історичні аспекти розвитку аграрно-промислової інтеграції

Вивчення історичних аспектів розвитку інтеграційних процесів в нашій державі становить інтерес як з наукової, так і з практичної точок зору. Пояснюється це тим, що інтеграційні процеси розвивались з врахуванням економічних, соціальних та інших особливостей українського села; в процесі поступового розвитку інтеграційного руху накопичений значний досвід в правових питаннях; В інтегрованих формуваннях відпрацьовувався та використовувався механізм взаємовідносин між сільськогосподарськими товаровиробниками, та підприємствами інших галузей АПК, стимулюючий їх ділову активність; були врегульовані взаємовідносини між державою та інтегрованими формуваннями.

Вітчизняними вченими обґрунтовані наступні етапи розвитку інтеграційних процесів, пов’язані із специфікою економічних процесів в Україні як колишній союзній республіці та теперішній самостійній державі: 1 етап – дореволюційний, кінець ХІХ – початок ХХ ст., характеризується простими формами кооперування у вигляді товариств; 2 етап – період НЕПу, виникнення та прискорений розвиток різних форм кооперації та інтеграції на принципах добровільності при значній підтримці держави, включення до складу сільськогосподарських підприємств підприємств з переробки сільгоспсировини; 3 етап – 30-ті роки, формування аграрно-індустріальних комбінатів (АІК) на основі крупних багатогалузевих сільськогосподарських підприємств на територіальних принципах управління (в 1930 р. функціонувало близько 300 АІК, котрі створювались як радгоспно-колгоспні комбіновані господарства, засновані на спільній енергетичній базі, керовані із єдиного центру з єдиним щорічним виробничо-фінансовим планом, централізованим обліком, звітністю, балансом); 4 етап – 50-60 роки, створення виробничих спеціалізованих трестів за окремими видами продукції (овочівництво, садівництво тощо); 5 етап – 70-80 роки, створення територіально-галузевих аграрно-промислових підприємств, комплексів, комбінатів; 6 етап – 80-85 роки, створення галузевих аграрно-промислових формувань на основі адміністративних органів – період жорсткої централізації інвестиційних ресурсів в межах РАПО ; 7 етап – 85-91 роки, перебудова аграрних відносин в межах загальної економічної реформи, перехід від адміністративної форми управління до вільного ринку, формування багатогалузевих аграрно-промислових об’єднань, фірм, консорціумів; 8 етап – початок 90-х років, розпад аграрно-промислових систем в зв’язку з приватизацією переробних, торгівельних підприємств, організацій; 9 етап – сьогодення, формування ринкових аграрно-промислових систем, включно із фінансовими структурами – фінансово-промислові групи, холдинги, корпорації та ін.

Сільське господарство передбачає тісну залежність та різноманітність зв’язків між виробниками, переробниками та виробничим обслуговуванням. В.Л. Берсенєв відзначає, що фактично першим підприємством, об’єднавшим всі ці функції, було натуральне селянське господарство. Відособлення ремісництва і торгівлі у самостійні галузі та подальший прогрес виробничих сил аж до ХХ ст. на кожному якісно новому рівні обов’язково відтворював встановлений взаємозв’язок [1]. Отже в умовах адміністративних методів керівництва економікою не припинявся пошук та формування різноманітних зв’язків між колгоспами, радгоспами та підприємствами пов’язаних з ними галузей.

Не можна заперечувати того, що в початковий період розвитку інтеграційних процесів в АПК централізоване адміністративно-директивне державне управління було досить результативним. Воно забезпечувало інтенсивне формування інтегрованих аграрно-промислових систем, розвиток виробничої бази підприємств, що ввійшли до їх складу, достатньо високий рівень продуктивності праці, використання виробничих фондів.

Однак поступово механізм централізованого адміністративно-директивного державного управління стає все менш ефективним. Загострились протиріччя економічних інтересів сільськогосподарських, переробних та агросервісних підприємств. Сформувались та стали стійкими диспропорції у сферах обміну та розподілу. Виникла парадоксальна ситуація: в той час як обслуговуючі галузі – матеріально-технічного забезпечення, ремонтно-технічна, автотранспортна, агрохімічна, меліоративна та ін., що виробляють проміжну продукцію, нарощували її виробництво, особливо у вартісному виразі, кінцеві результати сільськогосподарського виробництва зростали значно повільніше. Очевидно корпоративні економічні інтереси та цілі стали значно домінувати над кінцевими результатами та цілями інтегрованого формування.

80-ті роки стали періодом зародження та розвитку цінового диспаритету. Послаблення дотаційних та інших заходів економічної підтримки виробників матеріально-технічних ресурсів для села, відверто затратний характер виробництва, спричинили стрімкий ріс цін на машини, запасні частини, мінеральні добрива, інші матеріальні ресурси та виробничі послуги, тоді як ріст цін на сільськогосподарську продукцію примусово стримувався з метою зменшення соціальної напруги в суспільстві.

Нееквівалентність обміну та розподілу між галузями та підприємствами І, ІІ та ІІІ сфер АПК, порушення економічного паритету колгоспів та радгоспів стало причиною пошуку шляхів вдосконалення не лише організаційної побудови АПК, але і економічних методів управління відтворенням сільськогосподарської продукції. Основним їх завданням було забезпечення економічної рівності партнерів та рівної їх зацікавленості в досягненні запланованих кінцевих результатів.

В цілому процес аграрно-промислової інтеграції 70-80 рр. вирізнявся організаційним об’єднанням та економічним зближенням самостійно функціонуючих сільськогосподарських, переробних та інших підприємств (організацій) без докорінних змін у відносинах власності. Аграрно-промислові об’єднання діяли в межах державної та державно-колгоспної власності. Впровадження різноманітних моделей міжгалузевого госпрозрахунку з метою розширення самостійності підприємств стало основою економічного управління власністю в інтегрованих формуваннях.

Настання в українській економіці періоду переходу від планово-директивних до ринкових методів регулювання пов’язане з новою постановкою питання про подальше існування форм і методів аграрно-промислової інтеграції. Для запобігання подальшому падінню виробництва в АПК і створення передумов для його стабілізації та росту, необхідна низка інституціональних перетворень з очевидною внутрішньою логікою та спільними тенденціями, притаманними економіці перехідного періоду.

Перехідний період не є етапом простої зміни економічної політики, але визначає перетворення в системі соціально-економічних відносин. Досвід перетворень початку 90-х років переконливо спростував тезу про те, що економічна свобода, що змінює централізоване керівництво господарством, здатна забезпечувати оптимальне розміщення та використання виробничих ресурсів та гарантувати стійкі темпи розвитку.

Перед будь-якою економічною системою постає необхідність вибору джерел розширення виробничих можливостей, одночасно будь-яке розміщення виробництва та його наступний розвиток повинен узгоджуватись з об’єктивними законами економіки. В умовах сучасної ринкової економіки, враховуючи дію об’єктивних економічних законів та специфіку економічних та політичних умов розвитку країни, можна виділити такі принципи розвитку аграрно-промислової інтеграції:1) економічна зацікавленість суб’єктів аграрно-промислової інтеграції у встановленні взаємозв’язків; 2) відсутність прямого та збереження опосередкованого державного впливу на процеси інтеграції в АПК; 3) вплив конкурентної боротьби на розвиток інтеграційних процесів; 4) множинність форм, видів та типів аграрно-промислових формувань, в тому числі, не пов’язаних адміністративно-територіальними межами.

1. Берсенєв В.Л. История экономики. Ч. 1.История экономики зарубежных стран. – Екатеринбург.: Изд. гуманитарного университета, 1993. – С.79-85.